У стратегічному плані реформ «3+5», розробленому Мінагрополітики, одним з пріоритетних напрямків визначено розвиток зрошення на Півдні України.

До розробки концепції відновлення роботи і розвитку зрошувальних систем долучені фахівці Світового банку. Ця міжнародні інституція братиме участь у фінансуванні відповідних робіт. Планується, що до 2020 року вдасться відновити поливи на площі 500-550 тис га. Якщо цей план буде реалізовано, загальні площі зрошення в Україні сягатимуть 1 млн га.
Про наявний стан зі зрошенням в Україні видання “Пропозиція” вже розповідало своїм читачам.
Сьогодні пропонуємо вам продовження цієї теми. Співрозмовник  – академік НААН, директор Інституту водних проблем і меліорації Михайло Ромащенко.

Ми з Вами вже говорили про те, що ситуація зі зрошенням у нас катастрофічна – змінюється клімат, грунти, умови господарювання. Система зрошення, яка була за радянського часу, застаріла і потребує змін. Я правильно окреслюю ситуацію?

Загалом, правильно. Але є деякі неточності. Зруйновано – дивлячись яка частина? І в якій частині система застаріла? У радянські часи площі зрошення в цілому по Україні були доведені до 2 млн 650 тис га. На сьогодні за статистичними даними на балансі різних господарств знаходиться 2 млн і майже 170 тис га. Тобто статистично ми маємо незначне скорочення. Але фактично до 2014 року поливалося максимально 612 тис га. Після анексії Криму, де максимальні площі поливу складали в часи незалежності 132-135 тис га, 482 тис га було полито минулого року, а цього – 474 тисячі га. Тобто відбувається процес скорочення.

З чим це пов’язано – дорого, інфраструктура зруйнована?

Це пов’язано з кількома процесами. У нас управління чи розподіл власності на зрошувальні системи був визначений постановою, відповідно до якої міжгосподарська мережа – від водозабірних споруд забору води з водойм та річок, і до насосних станцій підкачки – і була , і залишається у власності держави. Зараз ця мережа перебуває в управлінні та експлуатації Державного агентства водних ресурсів. Ця інфраструктура у країні збережена.
Сьогодні її технічний стан практично дає можливість говорити, що ця мережа здатна забирати і підводити воду у кількості, достатній для поливу приблизно 2 млн га земель.

В Україні було понад 30 тисяч різних дощувальних машин – на сьогодні залишилось біля 6 тисяч.
Згідно інвентаризації 2013 року понад 360 тис га внутрішньогосподарських мереж були викопані, знищені, пограбовані. На 919 тис га земель технічний стан ще дозволяв використовувати наявне обладнання для поливу без значних капіталовкладень. І на приблизно 0,5 млн га внутрішньогосподарські мережі могли бути відновлені трохи більшими капіталовкладеннями.

Коли здійснювалось реформування сільського господарства, меліоративна інфраструктура не підлягала розпаюванню. Внутрішньогосподарська мережа колись перебувала на балансі колгоспів та радгоспів – це труби, які ведуть від станції підкачки до безпосередньо дощувальних машин, але належала державі. Відповідальність за її використання уже згаданою постановою було покладено на міністерство сільського господарства. Але на момент прийняття Закону України «Про меліорацію земель» у 2002 році, тобто більше 10 років, цими системами ніхто практично не займався. Тому 2003 року постановою Кабміну їх передали у власність сільських і селищних рад – тим, у кого немає ні коштів, ні фахівців. А вже потім розпочався процес викопування трубопроводів, здача дощувальних машин на металобрухт.

Неналежний технічний стан зрошувальної мережі – це єдина проблема?

Ні, звісно. Адже землю розпаювали, а з доступом до кредитних ресурсів для забезпечення ефективного використання зрошувальних мереж у нас проблема. А зрошення вимагає не просто кредитних ресурсів, які можна повернути за рік, як у випадку із насінням, ЗЗР, а так званих довгих кредитів.

Вкладення у розвиток зрошення окуповуються за кілька років при краплинному зрошенні і мінімум за 6-7 років при дощувальних системах, тобто для відновлення і розвитку зрошення потрібні довгі і дешеві кредитні кошти, яких в Україні немає.

Тому в питанні відновлення зрошення, як це не дивно, позитивну роль відіграють агрохолдінги, які мають доступ до фінансових ресурсів. Саме вони змогли багато в чому зберегти зрошення, взяли його на баланс – і в обслуговування, і в експлуатацію.

Практично єдиний район в Україні, у якому сільські і селищні ради розпорядилися цим ресурсом, передали агрохолдингам в аренду і практично зберегли площі зрошення – 50-55тис га – це Каховський район Херсонської області. Внаслідок розпаювання земель відбулося подрібнення земельних ділянок, але механізми консолідації і відповідальності за цільове використання земель не врегульовані. Землі отримували як зрошувані, але, не маючи ресурсів, почали їх використовувати як богарні, що прискорило процеси розграбування і трубопроводів і дощувальних машин.

Це призвело до того, що ми сьогодні маємо міжгосподарську мережу, яка може подавати воду для поливу 2 млн га., а фактично поливаємо менше 500 тис.га, тобто використовуємо 25% наявних потужностей. Це як причепити трьохлемішний плуг до трактора 500 к.с. і радіти, що трактор швидко їде.

У нас площі фактичного поливу мінімум у 3 рази менші за те, що має поливатися. І виходить, що по Каховському зрошувальному каналу, проектна потужність якого 530 метрів кубічних в секунду, ми подаємо всього 125-130 метрів кубічних в секунду. Швидкість води менша, відбувається заростання. Те, що ми отримуємо від реалізації води на полив, не є достатнім для здійснення ні поточних, ні капітальних ремонтів, ні, тим більше, заходів із модернізації. І ніяким чином держава не здійснює відповідної політики, яка б стимулювала нарощування площ зрошування.
Крім того, маємо великі втрати води на фільтрації у каналах. Всі наші системи були побудовані 30-35 років тому, для них характерна висока енергоємність подачі води. За даними Держводагенства, в середньому щороку в Україні при транспортуванні у зрошувальних каналах втрачається від 300 до 500 млн кубічних метрів води. Тобто 23-24% – це втрати на фільтрацію. Вони потім лягають на тариф.

Відомо, що 80% тарифу на подачу води – це електроенергія, яка витрачається на перекачування. Отже при таких витратах води на фільтрацію , четверта частина від того, що забирається, просто не доходить до споживача, але враховується в кінцевому тарифі.

І який вихід із цієї ситуації Ви бачите?

Нами ще у 2011 році було запропоновано повернути внутрішньогосподарські мережі у державну власність. Цей захід мав на меті консолідувати в Держводагентстві внутрішньогосподарські мережі з метою подальшого їх відновлення за кошти Світового банку або іншого інвестора. А вже після відновлення передати їх сільгосптоваровиробникам, об’єднаним в асоціації водокористувачів для експлуатації. Одночасно потрібно було розробити механізми державної підтримки придбання сільгоспвиробниками дощувальної техніки чи систем краплинного зрошення.

Нажаль, ця пропозиція не була реалізована, а співпраця зі Світовим банком, що сьогодні рекламується, може завершитися залученням реальних коштів не раніше 2018 року. При цьому позиція Світового банку практично не передбачає реалізації потужного інфраструктурного проекту з відновлення та розвитку зрошення, а зосереджує всю увагу на створенні асоціацій водокористувачів і саме останні мають визначити і потребу у зрошенні і площі зрошення.

Ми ж пропонуємо створити великий структурний проект, надати кошти на його реалізацію, а далі вже ставити вимоги – ви можете отримати дешеві кошти на багато років, за низькими відсотковими ставками, але тільки за умови, якщо ви об’єднаєтесь в асоціацію.
Я цього року у квітні був у Каліфорнії і знайомився з їхнім досвідом. Там у бюджеті штату виділяється 2 млрд. доларів на підтримку запровадження інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом. Але доступ до цих бюджетних коштів мають лише ті водокористувачі, що об’єдналися в межах басейну чи суббасейну. То чому в Україні підхід має бути іншим? Сільгосптоваровиробники мають бути вмотивованими до об’єднання в асоціації водокористувачів.

На яких умовах – позики, часткова власність, концесії?

Ми розглядали такий варіант – у системі Держводагенства треба вичленити ту частину, яка займається виробничою діяльністю, і під державні гарантії взяти у Світового банку або іншого кредитора ресурси на реалізацію цього проекту.
Такий проект мав би охоплювати великі зрошувальні системи загальнодержавного значення – Каховська, Північно-кримська, Інгулецька, тощо. Решта систем так званого місцевого (локального) рівня вже сьогодні можуть передаватися в рамках процесу децентралізації місцевій владі, і туди можна залучати кредитні або інвестиційні ресурси зусиллями місцевої влади.
Така концепція доповідалась і Світовому і Європейському інвестиційному банку. Але першим кроком для реалізації підходів має стати реформування Держводагентства – його структура в частині управління зрошенням і осушенням практично незмінна з радянських часів.

Перспектива є, що такі зміни будуть? Коли їх можна чекати?

Є, хоча і складні. На сьогодні діяльність Держводагентства спрямовується Міністерством екології та природних ресурсів. З точки зору екології і збереження екологічного стану – чим менше поливаєш, чим менше втручання, тим краща екологія. З точки зору агровиробника – йому треба зрошення, але все те, що подає воду до поля, перебуває в управлінні Міністерства екології та природних ресусрів. Більш того, ні Міністерство аграрної політики, ні сільгосптоваровиробники на цей процес не мають ніякого впливу.
У нас система Джерводагенства поєднує дві взаємосуперечливі функції – формування і реалізацію державної політики в галузі управління водними ресурсами та виробничу функцію – подача води на зрошення чи інші цілі, водовідведення та інше. Сьогодні вся інфраструктура, всі працівники, що здійснюють виробничу функцію, отримують зарплату з бюджету, яка ніяким чином не залежить від об’єму послуг, що надаються. Адже це бюджетні установи, які фінансуються через казначейство, і вони ніяк не зацікавлені у нарощуванні об’єму послуг.
Існуюча система управління зрошенням не ставить собі завдання формувати попит і зробити все, щоб цей попит зростав. А для того, щоб забезпечити і реконструкцію, і нормальну експлуатацію існуючої міжгосподарської мережі, треба наростити площі зрошення.

Чи не простіше все зруйнувати і почати спочатку?

В жодному разі. Якщо все зруйнувати, Україна ніколи не зможе побудувати споруди, подібні Каховському, Північно –Кримському водосховищам. Це надзвичайно потужні, технічно, технологічно і фінансово витратні споруди. Каховська система була побудована 30 років тому. Але рішення, які були у неї закладені, ще сьогодні дають цій системі можливість на достатньому технічному рівні здійснювати забір і транспортування води. До речі, це підтвердили і фахівці Світового банку під час семінару, який відбувся у вересня цього року.
У зв’язку з тим, що питання зрошення виходить за межі якоїсь окремо взятої галузі, процес відновлення та розвитку зрошення має здійснюватися під керівництвом як мінімум віце-прем’єр-міністра України.

А як з технологіями? Є ж у світі унікальні іноземні технології – наскільки вони придатні для нас? Чи можна їх залучати?

Технології інтернаціональні. Ми співпрацювали з компаніями-світовими лідерами у краплинному зрошенні, виконували спільні проекти. Сьогодні технології краплинного зрошення реалізуються з використанням технічних засобів величезної кількості виробників, які можна обирати за принципом ціна-якість.
Особливо приємно, що на сьогодні в Україні створені виробничі потужності з виробництва сучасних технічних засобів краплинного зрошення. Наприклад, компанія «Іррігатор» в Одесі, що виробляє трубопроводи для підґрунтового краплинного зрошення. Компанія «Сантехпласт», що має потужності для виробництва плівкових трубопроводів працює в Харківській області.
На заводі «Фрегат» за нашими агротехнічними вимогами налагоджене виробництво дощувальних машин кругової, фронтальної дії, а також іподромного типу, які за своїми характеристиками відповідають світовому рівню.
Ми вважаємо, що проект відновлення та розвитку зрошення, має передбачати створення власного виробництва засобів зрошення. Ми знаємо, що робити, як робити, як застосовувати. Нам потрібні тільки кошти, бажання та підтримка влади.
У спілкуванні з міжнародними експертами ми ніколи не відчували себе меншовартісними. Єдине, що відрізняє нас від світу – це різниця у масштабах застосування зрошення. У тій же Каліфорнії, яка за площею менша, ніж Україна, під зрошенням 6,5 млн. га земель, в тому числі 2,5 млн.га під краплинним зрошенням.
Загалом, на наше переконання, проект відновлення і подальшого розвитку зрошення може стати локомотивом економічного відродження країни та визначальною складовою перетворення України в світового продовольчого донора.

Інтерв’ю виданню Пропозиція